Чоловіка, чиє імʼя в Польщі, Росії та на Правобережжі вимовляли зі страхом і називали «царем бунтарів», останні роки життя можна було зустріти в тихих стінах Глухівського Петропавлівського монастиря – обителі Новгород-Сіверської єпархії. Тут, серед книг і молитов, доживав віку Мельхіседек Значко-Яворський, якого історики згадують серед діячів Новгород-Сіверського патріотичного гуртка. А починалося все за сотні верст звідси – у вогні найбільшого селянського повстання XVIII століття.
Народився він близько 1716 року в Лубнах, у родині козацької старшини, з мирським імʼям Матвій Карпович. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії – тій самій, що виховала багатьох майбутніх людей Новгород-Сіверського гуртка. Чернечий постриг прийняв уже зрілим чоловіком, а далі шлях привів його на Правобережжя, у Мотронинський Троїцький монастир посеред Холодного Яру. Ставши тут ігуменом, він опинився в центрі подій, що сколихнули цілу імперію.
У середині XVIII століття Правобережна Україна лишалася під владою Польщі, а православних тіснила унія. Мельхіседек став на захист віри батьків. За його закликом священники близько півтори сотні парафій оголосили про повернення з унії в православʼя. Коли польська влада відповіла репресіями, ігумен шукав оборони – звертався і до російської влади, і до запорозьких козаків. За захист православного люду його прозвали ще одним імʼям – «царем правди».
Звідти й народилася легенда, що пережила свого героя. У середовищі повстанців ширилася чутка про «золоту грамоту» Катерини II – нібито цариця прямо благословила православних на збройний виступ. Документа такого, найпевніше, не існувало: історики вважають «золоту грамоту» ідеологемою, що сама склалася в таборі гайдамаків. Та чутка важила більше за будь-який папір.
1768 року Холодний Яр навколо Мотронинського монастиря став серцем Коліївщини. За переказами, саме тут освячували ножі повстанців. Звідси вийшов Максим Залізняк, якого ігумен надихав, – і покотилося Правобережжям повстання, що його памʼятатимуть століттями. Гайдамаки брали містечко за містечком, а звістки про криваву Уманську різанину налякали обидві імперії – і польську, і російську. Для Варшави Мельхіседек був головним підбурювачем; для Петербурга – незручним свідком того, як легко чутка про царську ласку обертається на велике народне повстання.
Повстання потопили в крові спільно польські та російські війська. А далі сталося те, що добре знали українські діячі тієї доби: імперія, яку Мельхіседек кликав на поміч, прибрала його з дороги. Царат усунув ігумена від церковних справ на Правобережжі. Спершу його перевели настоятелем до Переяславського Михайлівського монастиря, потім – до Видубицького під Києвом. «Цар бунтарів» був надто незручною постаттю, щоб лишати його там, де він мав вплив на людей.
Останньою пристанню стала для нього Новгород-Сіверщина. 1785 року, вже в сані архімандрита, Мельхіседека призначили настоятелем Глухівського Петропавлівського монастиря, що належав до новоствореної Новгород-Сіверської єпархії. Тут він прожив до самої смерті – помер 14 червня 1809 року.
Імʼя Значко-Яворського історики ставлять поряд з Опанасом Лобисевичем та Варлаамом Шишацьким – діячами Новгород-Сіверського патріотичного гуртка. Це був осередок місцевої старшини та духовенства, де наприкінці XVIII століття плекали памʼять про козацьку автономію та українську окремішність. Багатьох його людей єднала спільна alma mater – Києво-Могилянська академія. Саме з цим колом дослідники нерідко повʼязують появу «Історії Русів» – анонімного твору, що став маніфестом української історичної самосвідомості.
Старий архімандрит, що пережив і повстання, і заслання, виявився живою ланкою між добою Коліївщини та цим колом новгород-сіверських патріотів. Людина, яка свого часу підняла на ноги Правобережжя, останні роки провела поряд із тими, хто словом боронив памʼять про вільну Гетьманщину.
Прізвисько «цар бунтарів» надовго викреслило його з офіційної історії: для імперії він лишався небезпечним заколотником. Згадали про нього вже у XX столітті – зокрема завдяки праці українського емігранта Василя Кудрика, що 1957 року в Канаді видав книжку про Значко-Яворського. Чоловік, який починав із захисту сільських парафій, а закінчив архімандритом монастиря нашої єпархії, виявився більшим за ярлик, яким його затаврували вороги.
Джерела: Вікіпедія; Енциклопедія історії України; Вісник ЧНУ (2025); Петро Мірчук, «Коліївщина»; Василь Кудрик, «Мелхиседек Значко-Яворський» (1957). Світлини – з відкритих джерел (Вікісховище).
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Новгород-Сіверщини, її монастирів і храмів – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot