«Житло до травня, а далі — знову в нікуди»: як виживає родина Морозів після втрати двох домівок
Від війни не втечеш. Це добре знають Олена та Руслан Мороз. Два роки тому вони втратили квартиру в Чайкиному через російський удар. Минулої осені — їхній новий будинок у Полюшкиному згорів після обстрілу. Про це “Місцеві медіа” писали тут: tinyurl.com/4vxjwude.
Олені Мороз досі важко говорити про пережите. Вона згадує 1 жовтня 2023 року, коли після зміни в магазині разом із подругою на мопеді їхала додому.
— Почалися «приходи», ми відійшли за село перечекати. Коли повернулися — будинок вже горів. Вісім влучань ствольної артилерії. Автівки, речі — все згоріло. Ми лишилися в тому, в чому були: чоловік — у військовій формі, я — в магазинному фартусі.
Ударом було знищено не лише майно, а й ті надії на спокійне життя, що родина плекала. Було відчуття безвиході. Але виїжджати далеко подружжя не планувало. Після чергової біди знайшли тимчасове помешкання в Новгород-Сіверську. Житло орендували.
ООН виплатила компенсацію 10 800 гривень, але цього вистачило лише на перший час.
— У міській раді нам сказали: шукайте дім. Оренда будинку — 4 тисячі гривень, і то це «дешево», бо чоловік військовий. А купити житло — надто дорого, та й чи є сенс вже? — розповідає Олена.
— На роботу в Шептаки досі добираюся. То сусід — добра душа – підвезе, то власниця магазину, де працюю. Якось та доводиться — без роботи теж тяжко. З Новогород-Сіверська туди 18 кілометрів в один бік.
Попри те, що на Чайкинський будинок у подружжя були всі документи, добитися допомоги на його відновлення поки що не вдалося. Поліс, домова книга, все згоріло тоді, коли шахед влучив. Олена бідкається, що деякі ЗМІ вже писали, що там відремонтували дах.
— Але це — неправда. Там ніхто нічого не робить, — каже жінка.
Родина шукає новий будинок, але знайти доступне житло складно.
— Були в Полюшкиному в нас кіт, собака, кури — віддала матері, друзям. Там, де живемо зараз, нічого не втримаєш, сараю немає, — додає жінка.
Сьогодні Олена та Руслан мешкають у Новгород-Сіверському, але лише до травня — далі треба знову шукати прихисток.
— Другий рік б’ємося, б’ємося… вже й надію загубили, — зізнається Олена.
Їхні діти — в Чернігові. Донька навчається, син працює, рідко приїздять. Але навіть за таких обставин подружжя не хоче залишати рідний край.
— Куди я без чоловіка? Він хоч і служить, та все й приїде хоч на два дні, але ж дома побуде, — каже Олена.
Допомога родині надходила лише від небайдужих людей.
— Люди скидали кошти, дякую їм велике. А так — більше ніхто, — говорить жінка.
Війна продовжує руйнувати життя, але не зламала сили духу цієї родини. Кожен, хто має можливість, може допомогти Олені та Руслану Морозам, щоб вони знову відчули, що таке — власний дім.
Катерина База, «Місцеві медіа»