На афіші стояло дивне обіцяння. Скрипаль Гаврило Рачинський зіграє пісню «За долами, за горами» з власними варіаціями, і в деяких із них інструмент передасть спів вівсянки. Публіка сходилася послухати не музику навіть, а фокус: як дерево і струни заговорять голосом маленької жовтої пташки. Чоловік, що виходив на сцену, народився далеко від тих зал – у Новгороді-Сіверському, на високому березі Десни, в родині сотника, який колись керував гетьманською капелою.
Батька його звали Андрій Рачинський. Про нього ми вже розповідали: капельмайстер Кирила Розумовського, який 1763 року проміняв диригентський пульт на уряд сотника Новгородської сотні й осів на Сіверщині до кінця віку. Тут, у сотницькому домі, 1777 року народився син.
Скрипку Гаврилові до рук дав саме батько. Не вчитель, не найманий музикант із капели – батько, який сам колись переписав звучання української церковної музики. Хлопця, за тодішнім звичаєм шляхетських родин, ще змалку записали сержантом гвардійського полку, і військова кар’єра малювалася сама собою.
Він обрав інше.
1789 року дванадцятирічний Гаврило вступив до Київської академії й провчився там шість років. Академія тих літ була не лише богословською школою – вона тримала власні хори, оркестр, готувала музикантів для всієї Гетьманщини.
Саме тоді в академії викладав Артемій Ведель – композитор, чиї духовні концерти й досі вважають вершиною української музики того століття. Дослідники обережні: більшість джерел пише, що Рачинський навчався музики під керівництвом Веделя, а довідник Києво-Могилянської академії й англомовна «Encyclopedia of Ukraine» додають слово «ймовірно». Але роки збігаються, місце те саме, а хлопець приїхав до Києва вже вправним скрипалем.
Через шість років він поїхав учитися далі, а потім кілька років сам викладав у вищому музичному класі гімназії при університеті. 1805 року вийшов у відставку скромним колезьким реєстратором. Йому було під тридцять, і за плечима не було нічого, окрім скрипки.
1808 року він уперше вийшов на сцену як концертант. Довідник «Провідники духовності в Україні» подає точну дату й місце: 26 березня, Новгород-Сіверський. Перший великий успіх прийшов згодом, у Києві.
Так почалися тридцять п’ять років гастролей. Київ, Полтава, Харків – а потім і менші міста, куди доти професійні виконавці просто не доїжджали. Рачинський був серед перших українських інструменталістів, які повезли концертну скрипку в провінцію. За даними довідника Києво-Могилянської академії, 20 травня 1828 року він уперше зіграв у філармонічній залі столиці імперії.
Грав він не так, як грали в консерваторіях. Сучасники, що писали про нього в тогочасних часописах, перелічували прийоми: щипок замість смичка, удари дерев’яною частиною тростини, гра біля самої підставки, ковзання пальцем по струні. Це була техніка сільського музики, винесена на паркет філармонії. Дослідники згодом упізнають у його варіаціях – у «Малоросійській пастушій пісні», у тих самих «За долами, за горами» – інтонації гуцульських награвань.
Критики називали це «задушевним співом» скрипки. Простіше кажучи, він змусив академічний інструмент говорити мовою, якою співали під хатами на Десні.
Була в нього й друга любов – семиструнна гітара.
Для неї він написав варіації й фантазію, яку назвав «На березі Десни».
Це варте того, щоб зупинитися. Чоловік, який об’їздив десятки міст, писав романси, варіації на українські, польські, російські пісні, збирав старі монети й мав за взірець філософів свого століття, – цей чоловік дав своєму твору назву не за модою і не на честь високого покровителя. Він назвав його берегом річки, над якою стояв батьків дім.
Гастрольне життя тривало десятиліттями. У 1817–1823 роках він знову жив у рідному місті, потім на довгих півтора десятка років осів далеко від нього. Але 1839 року, уже хворий на сухоти, Рачинський повернувся до Новгорода-Сіверського.
Тут він і помер – 30 березня (11 квітня) 1843 року, у місті, де народився.
Рід не урвався на ньому.
Один із синів Гаврила, студент університету, склав у 1840-х роках власну «Енеїду» – ще одну українську поему за Вергілієм після Котляревського, з докладними описами сватання та весілля. Дослідники, які вивчали цей рукопис, відзначали чисту українську мову й цінний етнографічний матеріал.
Онук музиканта, Олександр Рачинський, став земським діячем і за Української Народної Республіки обіймав посаду заступника міністра освіти.
А ще була бічна гілка. Гаврило Рачинський доводився троюрідним братом Віталієві Лисенкові – батькові Миколи Лисенка. Того самого, який через півстоліття зробить для української музики те, до чого Рачинські йшли трьома поколіннями.
Про зовнішність його ми не знаємо майже нічого – портрета не збереглося. Лишився словесний ескіз, що його зробив біограф Ф. Кітченко: чоловік освічений, приємний співрозмовник, напоєний філософією свого століття, пристрасний нумізмат, для якого стара монета в руці набувала надзвичайної ваги.
Батько привіз на Десну європейську музику й лишився тут сотникувати. Син народився на Десні, повіз її мелодії у великі зали – і повернувся сюди вмирати. Між цими двома життями вміщається ціла історія української музики кінця XVIII століття: як вона вчилася грати по-європейськи, не забуваючи, звідки прийшла.
Фантазія «На березі Десни» досі значиться в переліку його творів. Назва пережила ноти.
Джерела:
Рачинський Гаврило Андрійович – Вікіпедія: https://uk.wikipedia.org/wiki/Рачинський_Гаврило_Андрійович
Рачинський Гаврило Андрійович – Києво-Могилянська академія, довідник «Києво-Могилянська академія в іменах XVII–XVIII ст.»: https://www.ukma.edu.ua/index.php/osvita/fakulteti/fpn/91-about-us/vudatni-prof-stud/143-rachinsky
Rachynsky, Havrylo – Encyclopedia of Ukraine (Canadian Institute of Ukrainian Studies): https://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CR%5CA%5CRachynskyHavrylo.htm
Рачинський Гаврило Андрійович – Курас І. Ф., «Провідники духовності в Україні»: https://pidru4niki.com/kulturologiya/rachinskiy_gavrilo_andriyovich
Рачинський, Гаврило Андрійович – Велика українська енциклопедія: https://vue.gov.ua/Рачинський,_Гаврило_Андрійович
Світлини: рукопис концерту Веделя, портрет Миколи Лисенка, пристань на Десні – Wikimedia Commons (суспільне надбання); Києво-Могилянська академія – Anntinomy, Wikimedia Commons (CC BY-SA 4.0).
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Новгорода-Сіверського – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наш Новгород-Сіверський» / «Місцеві медіа»