У травні 1767 року в залі засідань Комісії з укладання нового Уложення піднявся чоловік сорока двох років. Депутат від шляхетства Лубенського полку, власник маєтків на Новгород-Сіверщині, поліглот, що вільно говорив шістьма мовами. Він тримав у руках наказ – документ, де було викладено те, чого хотіла українська еліта. Його звали Григорій Полетика.
Те, що він зачитав, не сподобалось імператриці Катерині II. Зате сподобалось українським депутатам. Полетика вимагав повернення автономії Гетьманщини, збереження козацьких привілеїв і права обирати гетьмана.
Катерина проігнорувала ці вимоги. Але серед українських депутатів Полетика здобув повагу, яку зберіг до кінця життя. Сучасники називали його «людиною, що вирізняється вченістю і патріотизмом».
***
Рід Полетик тягнеться з Волині. Предок Іван Полетика загинув 1673 року у битві з турками під Хотином. Його онук Андрій осів у Ромнах на Лубенщині, одружився з онукою лубенського полковника Ілляшенка, став роменським війтом, а згодом – бунчуковим товаришем Лубенського полку. Тут, у Ромнах, 1725 року народився Григорій.
Хлопець виявився здібним. Його відправили до Києво-Могилянської академії – центру інтелектуального життя тогочасної України. Серед його вчителів – Стефан Калиновський і Сильвестр Кулябка, майбутні церковні ієрархи. Тоді ж він зблизився з Георгієм Кониським – майбутнім архієпископом, з яким листуватиметься до кінця життя.
***
1745 року Полетика закінчив академію і вирушив до Петербурга. Так починалась його тридцятирічна одіссея на берегах Неви.
Спочатку – перекладач при Академії наук. Потім – при Синоді. Він перекладав з латини та німецької, узявся за Аристотеля, Епіктета, Ксенофонта. 1763 року видав «Словник шести мов» – російської, грецької, латинської, французької, німецької та англійської.
З 1764 року Полетика обійняв посаду головного інспектора Морського шляхетного кадетського корпусу – одного з найпрестижніших навчальних закладів імперії. Він запровадив там методи викладання, засвоєні ще в Могилянській академії: систематичне вивчення мов, створення бібліотеки, власну друкарню. Київська школа прижилася на балтійських берегах.
***
Полетика подав до Комісії два фундаментальних накази. У першому захищав автономність Малоросії. У другому виклав бачення козацького устрою, побудованого на шляхетській демократії – на зразок Речі Посполитої. Він не хотів повернення гетьмана-самодержця. Він хотів, щоб Україна мала свої закони і свій суд.
«Люди, що живуть поблизу кордонів, не можуть бути утримані суворими покараннями. Держава процвітає через добробут, а не через сторожу».
Окрема сторінка його життя – бібліотека. «Одна з найкращих приватних бібліотек Російської імперії», – писали сучасники. Тисячі томів. Рідкісні рукописи. Козацькі літописи. Полетика збирав книги так, як інші збирали маєтки. За давністю та рідкістю його зібрання перевершувало навіть деякі державні книгозбірні.
1771 року пожежа знищила його петербурзьку квартиру. Збитки були величезними. Частина бібліотеки згоріла. Полетика переніс цю втрату важко. Через два роки він вийшов у відставку і повернувся в Україну.
***
Його маєтки розкинулись по Сіверщині. 1762 року, одружившись із дочкою генерального судді Івана Гамалії Оленою Іванівною, Полетика отримав у посаг села Юдинів і Чехівку поблизу Погара – це територія Стародубського полку, яка згодом увійшла до Новгород-Сіверського намісництва. 1764 року батько передав йому більшу частину родинного маєтку в Коровинцях. Полетика став одним із найбагатших поміщиків краю – за ним числилось близько 2700 кріпаків.
Саме тут, на Новгород-Сіверщині, він увійшов до кола однодумців, відомого як Новгород-Сіверський патріотичний гурток. Це було неформальне об’єднання інтелектуалів – переважно випускників Києво-Могилянської академії, – які відстоювали ідею автономії колишньої Гетьманщини. Серед них – Опанас Лобисевич, новгород-сіверський маршалок дворянства, Мельхіседек Значко-Яворський, Варлаам Шишацький. Полетика з його досвідом роботи в імперії, з його наказами до Комісії, з його бібліотекою козацьких літописів – став ідеологом цього середовища.
Гурток збирався в маєтках новгород-сіверської шляхти. Говорили про історію Гетьманщини, переписували козацькі літописи, обговорювали, як зберегти те, що Катерина ІІ послідовно відбирала. Це не була змова. Це була спроба втримати пам’ять.
***
Полетика помер 8 грудня 1784 року в Петербурзі, куди приїхав у адміністративних справах.
Але справа тривала. Його син Василь (1765–1845) продовжив батькові ідеї. Чимало українських істориків – Микола Василенко, Дмитро Дорошенко, Олександр Лазаревський – приписували родині Полетик авторство «Історії Русів» – тексту, який став маніфестом українського автономізму. Рукопис поширювався у списках на початку XIX століття, а 1846 року Осип Бодянський опублікував його в Москві. Ця книга вплинула на Тараса Шевченка, членів Кирило-Мефодіївського братства, на формування ідеї українського національного руху.
Новгород-Сіверщина для Полетики не була тихою провінцією на пенсії. Це було місце, де козацька еліта XVIII століття намагалась зберегти те, що залишилось від Гетьманщини – хоча б у пам’яті, хоча б у рукописах, хоча б у розмовах за зачиненими дверима.
***
Джерела:
Полетика Григорій Андрійович – Encyclopedia of Ukraine
Полетика Григорій Андрійович – Історична енциклопедія
Полетика Григорій – біографічна довідка
Новгород-Сіверський патріотичний гурток – Вікіпедія
«Країна Інкогніта»: Григорій Полетика – Радіо Свобода
Внесок родини Полетик з Роменщини – Сумський краєзнавчий музей
Світлини: з архівів Wikimedia Commons