1862 рік. Акцизний наглядач із Новгорода-Сіверського пише приятелеві Олександрові Лазаревському: «Я коло пословиць мордуюсь і вже мов би й начисто йде. Як скінчу, за музику пісень візьмусь». Наглядача звали Опанас Маркович. Прислівʼїв, які він тут, у нашому місті, зводив докупи, набралося близько пʼятдесяти тисяч – двадцять років записування. Через два роки вони вийдуть книжкою в Петербурзі. Ще через два вийде збірка пісень, де його імені не буде взагалі: на обкладинці стоятиме тільки імʼя його дружини – Марко Вовчок.
Народився він 27 січня (8 лютого) 1822 року в Кулажинцях на Пирятинщині, шостим сином начальника канцелярії військового міністра. Мати мала музичний слух: коли хлопець приносив із вечорниць почуту пісню, вона придумувала до неї супровід, і вони виконували її разом перед гостями. Так рано склалася звичка, з якої потім виросло все інше, – записувати не лише слова, а й мелодію.
У Київському університеті він потрапив під опіку професора Івана Краськовського, збирача українського фольклору. Той доручив студентові систематично записувати те, що Опанас і так знав напамʼять із кріпацького дитинства в Кулажинцях: казки, перекази, приказки, пісні.
1846 року Маркович вступив до Кирило-Мефодіївського братства. За кілька місяців товариство викрили за доносом, і в травні 1847-го його заарештували й вислали до Орла під нагляд поліції. Там він служив у губернській канцелярії, і там-таки познайомився з Марією Вілінською – майбутньою Марко Вовчок. У січні 1851 року вони одружилися.
Далі було десять років переїздів: Чернігів і коректура губернської газети, Київ, Немирів і посада вчителя географії, Петербург і журнал «Основа». З дружиною на той час він уже не жив: 19 серпня 1860 року виїхав зі Швейцарії до Росії, і більше вони не бачилися.
Улітку 1861-го Маркович повертається на Чернігівщину. На початку 1862 року він отримує посаду акцизного наглядача в Новгороді-Сіверському – і залишається тут до серпня 1866-го.
Служба була нова. З 1 січня 1863 року відкупну систему на алкоголь скасували й запровадили акциз: замість продавати право торгувати горілкою одній людині, держава почала оподатковувати саме виробництво. Наглядач ходив по заводах і винокурнях, рахував, складав акти. Частина джерел додає, що Маркович був у губернії ще й членом від уряду по мирових зʼїздах.
Місто, у яке він приїхав, було невелике: 1860 року тут жило 6162 особи. Купці вели гуртову торгівлю коноплями, олією, вапном і каменем, а найбільше – лісом, який сплавляли Десною і далі Дніпром. Того ж 1860 року відкрилася лікарня на двадцять пʼять ліжок, а 1864-го зʼявилася друкарня.
Служба була тим, за що платили. Робив він тут інше.
З шістдесятих років у Новгороді-Сіверському діяв самодіяльний музично-драматичний театр, і Маркович працював у ньому диригентом – до самої смерті. Він був автор партитур двох українських оперет: «Наталки Полтавки» за Котляревським і «Чарів» за пʼєсою Кирила Тополі. Як він це робив, видно з немирівського досвіду кількома роками раніше: мотиви до вісімнадцяти пісень вистави подружжя склало на основі народних мелодій, Опанас написав партитуру на чотирнадцять інструментів та увертюру й сам розучував з аматорами ролі.
За тодішніх заборон це важило більше, ніж може здатися. Українську мову не пускали в більшість публічних сфер, але на театральній сцені в побутових пʼєсах вона лишалася дозволеною. Аматорський гурток у повітовому місті був однією з небагатьох легальних кімнат, де вона звучала вголос.
Він мав баритон і, за спогадами, задушевно співав. У місті про нього говорили як про людину, що «зберегла юнацький жар серця» і «мала здатність захоплювати інших тим, чим захоплена була сама».
І ще одне, що робить ці чотири роки нашими остаточно. У «Черниговском листке» Леоніда Глібова Маркович надрукував нарис із назвою, яку міг дати лише місцевий: «Новгородок, 24 червцю. – Перед Іваном». Там-таки виходили інші його матеріали про звичаї, побут і мову жителів Новгорода-Сіверського. Він не просто жив у місті – він його записував.
Головна ж робота лежала на столі. Пʼятдесят тисяч приказок, прислівʼїв і загадок, зібраних за двадцять років, треба було впорядкувати – і саме цим він займався тут, коли писав Лазаревському про те, як «мордується».
Видати таке самому було годі. Маркович передав зібрання Матвієві Симонову, який працював під псевдонімом-анаграмою Номис. Книжка вийшла в Петербурзі 1864 року, і на титулі стоїть: «Українські приказки, прислівʼя и таке инше. Збірники О. Марковича и других. Спорудив М. Номис». З пʼятдесяти тисяч до неї ввійшло близько пʼятнадцяти. Решту зібрання згодом шукав Іван Франко, шукали й після нього. Не знайшли досі.
З піснями вийшло інакше.
1866 року в Лейпцигу й Вінтертурі побачила світ збірка «Двісти украінських пісень. Співи і слова зібрав: Марко Вовчок. У ноти завів Едуард Мертке». Імені Марковича в ній немає.
Що саме сталося, джерела описують по-різному, і чесно буде подати обидві версії. За однією, пісні зібрав він і переслав дружині за кордон, щоб їх легше було видати там. За іншою, яку виклав фольклорист Олексій Дей у монографії 1983 року, задум належав самій Марії Вілінській: у Парижі Мертке записував мелодії просто з її голосу, а чоловікові вона писала лише про ті пісні, яких бракувало. Обидві версії сходяться в одному: Маркович був до збірки причетний і названий у ній не був.
Що він був фахівцем саме в мелодії, а не тільки в тексті, засвідчує стороннє джерело. У статті Олександра Сєрова про музику українських пісень («Основа», 1861) зазначено, що всі нотні приклади «оповіщені Оп. Вас. Марковичем; вони записані ним із вуст народу з найможливішою точністю».
Є ще одне питання, повз яке в цій біографії не пройти, і на нього нема відповіді.
Від 1857 року, коли Куліш видав «Народні оповідання», тягнеться суперечка про те, яку роль у них відіграв Маркович. Сам Куліш через тридцять два роки писав Омелянові Огоновському, що подружжя «мусимо їх двох уважати за одного писателя». Василь Доманицький 1908 року відповів текстологічно: порівняв листи обох і показав, що мова оповідань – мова Марії, а не Опанаса.
Розвʼязати це неможливо, і це визнають обидві сторони. Чернеток не збереглося – до дослідників потрапили лише чистовики, переписані її рукою. А після 1907 року родинний архів упорядковували другий чоловік письменниці та син: листи Марковича до неї зникли, її листи до нього лишилися. На цю асиметрію вказував ще Борис Грінченко.
Сам Маркович на авторство не претендував ніколи. Коли колеги питали його, як дружина так швидко опанувала мову, він відповідав коротко: «Талант та й годі».
11 серпня 1866 року хворого на туберкульоз Марковича перевели до Сосниці – ближче до чернігівської лікарні. Через місяць, 6 вересня, він надіслав Миколі й Олександрі Білозерським тексти трьох пісень, а збоку дописав власний куплет: «Помру ж я, помру, не зажив слави…»
У червні 1867-го його привезли до Чернігова. Він помер 20 серпня (1 вересня) 1867 року, у сорок пʼять. Грошей на похорон не було – зібрали друзі та родина губернатора. Поховали на погості біля Іллінського храму на Болдиній горі.
Останнє його прохання було просте: привезти з-за кордону сина Богдана, щоб побачити хлопця востаннє. Прохання не виконали.
На памʼятнику, що стоїть над ним, вибито: «Маркович Опанас Васильович, 1825–1867». Він народився 1822-го. Людина, яка все життя записувала чужі слова з найможливішою точністю, лежить під датою, у якій помилилися на три роки.
Джерела:
Маркович Опанас Васильович – https://uk.wikipedia.org/wiki/Маркович_Опанас_Васильович
Новгород-Сіверський історико-культурний музей-заповідник «Слово о полку Ігоревім», публікація до 200-річчя – https://web.archive.org/web/20220409060023/https://ns-slovo.org.ua/Opanas-Vasil-ovich-Markovich-56.html
Велика українська енциклопедія, стаття А. Морозової – https://vue.gov.ua/Маркович_(Маркевич),_Опанас_Васильович
Історія міст і сіл УРСР, Новгород-Сіверський – https://ukrssr.com.ua/chernig/nsiverskiy/novgorod-siverskiy
Олексій Дей. Марко Вовчок і народна творчість – https://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Lit/V/VovchokM/Studies/DejFolklore.html
Українські приказки, прислівʼя і таке інше – https://uk.wikipedia.org/wiki/Українські_приказки,_прислівʼя_і_таке_інше
Скан видання 1864 року – https://archive.org/details/nomis1864
Про Опанаса Марковича на 0462.ua – https://www.0462.ua/news/3649482/
Світлини: з архівів Вікісховища та української Вікіпедії; тизерна ілюстрація – редакційна
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Новгорода-Сіверського – вулиць, пристані на Десні, театральних вистав, людей міста – надсилайте їх на наш Telegram-бот: https://t.me/mmedia_addnews_bot
«Наш Новгород-Сіверський» / «Місцеві медіа»