Хлопчик із Полтавщини, який виріс у Новгороді-Сіверському і став першим ректором Київського університету: історія Михайла Максимовича

Осінь 1812 року. Восьмирічного хлопчика везуть з хутора Тимківщина під Золотоношею на Десну – у Новгород-Сіверський, у повітове містечко за шістсот верст. Рідня – науковий клан Тимковських – відправляє його в одну з найсильніших гімназій Лівобережжя, що діє у місті від 1804 року на базі давнього народного училища. Хлопчика звати Михайло Максимович. Наступні сім років свого життя – з восьми до п’ятнадцяти – він проживе саме тут, на правому березі Десни, серед високих монастирських стін. Через сорок років він стане першим ректором Київського університету, автором першої в історії друкованої збірки українських народних пісень і людиною, яка в інтелектуальному поєдинку з російським істориком Погодіним доведе: мешканці Наддніпрянщини – прямі нащадки Київської Русі, а не «пізні переселенці з Галичини».

Родина Тимковських – своєрідний науковий клан Лівобережжя початку XIX століття. П’ятеро братів матері Михайла, Гликерії, пішли у вчені, освітяни, літератори. Найстарший, Ілля Федорович, був серед співзасновників Харківського університету. За тринадцять років – у 1825-му – він повернеться на Сіверщину й очолить ту саму гімназію, у якій його небіж уже шість років як закінчить навчання. У 1812 році родинна лінія ще не замкнулась, але вибір міста для хлопчика був невипадковим: рідня знала освітній потенціал Новгорода-Сіверського зсередини.

Семирічне життя у Новгороді-Сіверському сформувало Максимовича як типаж. У гімназії викладали ширше, ніж передбачала стандартна програма імперії – гуманітарні й природничі предмети трималися в рівновазі. Саме тут, серед Десни й монастирських садів, хлопчик захопився ботанікою – настільки, що вирішив стати професором рослин. Життєвий проєкт ученого-природника склався у стінах, до яких він увійшов дитиною. Влітку 1819 року Максимович закінчив гімназію з відзнакою і поїхав у Москву – вступати на словесний відділ філософського факультету університету.

Далі сталося те, чого тогочасна російська академія бачила нечасто. Випускник словесного відділу перейшов на природничий, захистив кандидатську з ботаніки, написав підручники з рослинного світу й одночасно видав у Москві 1827 року збірник «Малороссійскія пѣсни». Сто двадцять сім пісень, словник української лексики на пів тисячі слів і програмна передмова, у якій автор стверджував: українська пісня – самостійна пісенна традиція, а не діалектний варіант «общеросійської». Книжку читали Пушкін, Гоголь, польський поет Адам Міцкевич. У 1840-х Міцкевич у Парижі, читаючи лекції зі слов’янських літератур, цитував Максимовича і ставив українську народну пісню вище за інші. Гоголь брав зі збірника матеріал для «Вечорів на хуторі біля Диканьки» і «Тараса Бульби».

У 1833 році Максимович став доктором наук і ординарним професором кафедри ботаніки Московського університету. А наступного, 1834-го, йому зробили пропозицію, яка розвернула все його життя. У Києві щойно відкривали новий Імператорський університет Святого Володимира. Куратор округу Єгор фон Брадке шукав людину, яка організує заклад з нуля. Кандидатура Максимовича з’явилася майже випадково – міністерська канцелярія знала про нього як про людину, яка однаково вільно пише і підручники з ботаніки, і передмови до збірки пісень. 4 травня 1834 року тридцятирічного професора призначили першим ректором. Для ректорської посади в тодішній Російській імперії це був винятково молодий вік.

13 липня 1834 року Максимович прибув до Києва за два дні до церемонії відкриття університету. 15 липня він прочитав інавгураційну промову у переповненій залі – серед генерал-губернатора, архієреїв і міністерських чиновників. Замість очікуваного панегірика імперії новий ректор говорив про Київ як «матір городів руських» і про те, що новий університет має дбати передусім про слов’янську науку, а особливо – про вивчення історії й мови тутешнього народу. У Петербурзі виступ прийняли стримано. Міністерство отримало сигнал, що ректор має «нелояльні» погляди.

Півтора року він витримав. 11 грудня 1835 року тридцятиоднорічний Максимович пішов з посади – за власним проханням, «за станом здоров’я». Офіційна версія була прикриттям. Реальність – виснажливе адміністративне навантаження без помічників, серцеві напади, ревматизм ніг, через який ученому вже наприкінці 1830-х доводилось ходити з палицею. Професором він залишився до 1845 року, потім пішов в остаточну відставку і переселився на родовий хутір Михайлова Гора над Дніпром біля села Прохорівка. Наступні двадцять вісім років прожив там – у невеликому дерев’яному будинку, серед саду на двісті видів рослин і бібліотеки, яку комплектував усе життя.

Саме на Михайлову Гору у червні 1859 року приїхав Тарас Шевченко – і прожив у Максимовичів майже два тижні. Поет малював олівцем портрети господаря й господині, пив ранковий чай у саду над Дніпром, працював над поемою «Марія». Портрет Марії Василівни Максимович, який тоді намалював Шевченко, став одним із найвідоміших жіночих портретів поета. Максимович у листах 1860-х пропонував Шевченкові оселитися поруч, на сусідній ділянці над Дніпром. У травні 1861 року саме Максимович прочитав на перепохованні поета в Каневі віршовану промову: «Сподівалися Шевченка сей год на Вкраїну, а діждалися побачить його домовину».

Паралельно з дружбою й господарством на Михайловій горі йшов головний інтелектуальний спір Максимовича – полеміка з Михайлом Погодіним. Московський історик висунув у 1850-х роках тезу: після монгольської навали Наддніпрянщина спорожніла, корінне населення – «великороси» – пішло на північ, а сучасні мешканці Київщини та Чернігівщини – пізні переселенці з Галичини. Висновок Погодіна зачіпав основу: виходило, що спадкоємці Київської Русі – росіяни, а не українці.

Максимович відповів двома циклами листів – «Філологічні листи до М. П. Погодіна» (1856) і «Відповідні листи» (1857). Він розбивав опонента за чотирма лініями. Мовною: у «Слові о полку Ігоревім» десятки слів, які живуть у сучасній українській мові й зникли з північних говірок. Демографічною: літописні й податкові джерела не підтверджують масового переселення. Топонімічною: назви річок, сіл, урочищ на Київщині безперервно фіксуються з XI століття. Етнографічною: обрядовість Наддніпрянщини має прямі паралелі в літописах, яких не знає північ. У підсумку Максимович показав: між Київською Руссю і сучасними українцями немає жодного розриву. Ця полеміка стала інтелектуальним фундаментом, на якому згодом працювали Костомаров, Драгоманов і Грушевський.

Помер Михайло Максимович 10 (22) листопада 1873 року на Михайловій горі. Поховали там же, на пагорбі над Дніпром – могила збереглася. Наукова бібліотека Київського національного університету має його ім’я, на фасаді Червоного корпусу встановлено меморіальну дошку першому ректору, у Києві, Черкасах, Дніпрі є вулиці Максимовича.

У Новгороді-Сіверському окремої меморіальної дошки Максимовичу у відкритих джерелах не знайти – гімназія, де він провів сім шкільних років, має ім’я іншого свого випускника, Костянтина Ушинського. Але сама будівля залишається – і саме вона найбільше сьогодні потребує уваги. 12 травня 2022 року російська ракета влучила у комплекс колишньої чоловічої гімназії й пошкодила дах і фасад. Ту саму будівлю, через яку пройшли Максимович, Ушинський, Куліш і Кибальчич.

Для Новгорода-Сіверського Максимович – передусім сім років учнівства: та сама гімназія, той самий монастир над Десною, ті самі стіни, у які згодом увійдуть Куліш, Ушинський, Кибальчич. Повітове містечко дало Максимовичу ботанічне захоплення, гуманітарну ширину й відчуття, що Київська Русь – це не «до нас», а «про нас». Хлопчик, якого привезли з Полтавщини на Десну у восьмирічному віці, згодом перетворив своє сіверське учнівство на один із підмурків українського національного відродження.

Джерела

• Максимович Михайло Олександрович — Вікіпедія
• Історичний календар УІНП, 15 вересня
• Максимович — перший ректор Київського університету (КНУ)
• Будинок Новгород-Сіверської чоловічої гімназії
• Максимович і портрет його дружини (Вечірній Київ)
• Листи Шевченка Максимовичу (Litopys)
• Михайлова гора (Енциклопедія Сучасної України)

Світлини: Wikimedia Commons (будівля гімназії, сучасний кадр та стан після удару 2022 року – CC BY-SA 4.0; портрет Максимовича роботи Й. Мукаровського, 1882 – public domain; Михайлова гора – CC BY-SA 4.0; Новгород-Сіверський, пристань 1911 – public domain).

P.S. Якщо у вашому родинному архіві збереглися старі світлини Новгорода-Сіверської гімназії, старих вулиць міста чи будь-які матеріали про випускників XIX–початку XX століття – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot